Леончук Петро Васильович
Час…Час, немов перевіряючи на міцність, піддає нас новим і новим випробув анням. Немає нічого важливішого, ніж життя людини, а життя, яке віддане за свою Батьківщину, набуває величного сенсу. Страшна звістка стукає у двері, викликаючи розпач і невгамовний біль у душах рідних та близьких,серця справжніх героїв завмирають,завмирають,як сама Україна, яка погрянула в жалобі за своїх синів.
4 жовтня 1968 року в сім’ї Леончука Василя та Леончук Надії народився хлопчик. Це була третя дитина в сім’ї. Ім’я було обрано «одноголосно» - Петро. Перші кроки, перше слово «мама». Час ішов швидко. Тато і мама працювали в колгоспі імені Фрунзе. Часи були тяжкі, батьки з ранку до ночі працювали в колгоспі. А хто ж дивився за власним господарством? Це були старша сестра Валя і брат Олександр. І маленький Петро, дивлячись на своїх брата і сестру, сам потихеньку став їм допомагати. Батьки не раз бачили маленького Петра, коли пізно приходили з роботи, сонним та «замурзаним» на дитячому ліжечку.
Час не спинити…. Наш Петрусь з букетом осінніх квітів і в супроводі батьків приходить до школи. Це був 1976 рік. Все було за час навчання: і розчарування, і образи, і «п’ятірки», і друзі, і перше шкільне кохання. В 1984 році він закінчив Колодіївську восьмирічну школу Маневицького ( ще тоді) району Волинської області. Потрібно обирати професію. Відкриті тисячі шляхів. Петро обирає Маневицьке ПТУ №28, яке успішно закінчив в 1988 році. В тому ж році був призваний до лав збройних сил СРСР. Військову службу проходив на сході. Неодноразово був відзначений командуванням частини як сумлінний та дисциплінований військовослужбовець. Повернувшись із армії, він влаштувався на роботу в Луцький ПМК-101 машиністом насосної станції 4-го розряду. Працював також в колгоспі імені Фрунзе трактористом. Це були тяжкі часи. Величезна країна – СРСР починає розпадатись. Після реорганізації в 1992 році колгоспу ім. Фрунзе в сільськогосподарське підприємство імені Лесі Українки працював різноробочим бригади №2.
В 1996 році Петро зустрів свою другу половинку – Наталку. В цьому ж році зіграли весілля. Народилося дві красуні-донечки - Юля та Марійка. Ось як згадує про цей період дружина Петра Наталія: « Ми були молоді, кохали один одного і одружилися в 1996 році. Народилася у нас донечка, яку він дуже любив і виховував разом зі мною. А незабаром і друга народилася. Він був доброю людиною, гарним чоловіком і турботливим батьком для дітей. Придбали власний будинок, зробили в ньому гарний ремонт. Петро працював в м. Вараш. Вже і онуки підростали. Життя було чудовим, ми будували плани на майбутнє…Та все в одну мить зруйнувала війна…»
25.02.2023 р. Петро був мобілізований в ЗСУ. Спочатку проходив службу в смт. Маневичі, потім на полігоні в місті Костопіль та місті Яворів. Після військових навчань був направлений у військову частину А 0998 другий механізований батальйон. Не звик Петро ховатись за спинами своїх товаришів, тому і загинув як справжній герой 16 січня 2023 року під селом Кліщіївка, Бахмутського району Донецької області. Сумна звістка сколихнула всіх жителів села. Стоячи на колінах, односельчани «живим коридором» зустрічали свого героя та проводжали в останню путь. Відспіваний Петро у Свято-Михайлівському храмі та похований на кладовищі села Колодії.
Про втрати завжди говорити важко і боляче. У нашій гімназії з’явився пам’ятний знак, меморіальна дошка, яка знову і знову буде нагадувати нам про війну, про героїв, що загинули, захищаючи незалежність нашої держави, про материнське, людське горе. Хоч зараз важко нам і неспокійно у нашому домі, але вже не раз доведено, що наша дружна сім’я, український народ, здолає всі перешкоди. Герої не вмирають! Вони будуть жити у пам’яті народній у віках.
Матеріали підготували:
Мотрунчик Ангеліна, учениця 9 класу Колодіївської гімназії Маневицької селищної ради Волинської області
Нікітчук Віталій Іванович, вчитель історії Колодіївської гімназії Маневицької селищної ради Волинської області