Мандзюк Олександр
Мандзюк Олександр Олександрович народився у сім’ї Олександра Михайловича та Людмили Олексіївни Мандзюків. Проживала молоде подружжя проживало у Луцьку. Але коли Сашкові виповнилось 4 рочки його життя кардинально змінилося – у віці 28 років помирає його тато. Матір не змогла впоратись з втратою чоловіка і в намаганні прогодувати себе та дитину, у пошуках кращої долі подалася на заробітки до Польщі[3]. Малюк залишився під опікою рідної сестри матері, але жінка мала своїх двійко дітей, то ж не дуже радо дбала про племінника, зрештою, вона віддає дитину іншій тітці (рідній по батькові) Ковбі Марії Михайлівні. Тривалий період Саша жив, то з мамою, котра на короткий період поверталась із заробітків, то з тіткою Марією. А коли Сашку виповнилось 13 років, його мама вдруге одружилася і хлопчик остаточно перебрався жити до селища Маневичі в родину Ковбів, що власних дітей не мала. Тітка Марія та дядько ….. замінили підлітку тата і маму, щедро обдаровуючи його батьківською любов’ю. Названа мама на початках переймалася як хлопець приживеться у новому середовищі, в новому колективі, тим більше, що хлопець мав проблеми з навчанням [4], те, що вчителі називають «запущений». Однак, Сашко швидко адаптувався, у навчанні «зірок з неба не хапав», але був вихований, доброзичливий та товариський. Марія Михайлівна тішилась названим сином. Закінчивши 9 класів Олександр пішов навчатися в Маневицький ліцей. Прийомна сім’я була не надто заможною, хлопець розумів, що немає морального права бути на повному утриманні людей, що його прихистили, йому хотілося допомагати рідні, тому після закінчення ліцею юнак пішов працювати. Спочатку перебивався на різних роботах, а згодом влаштувався до служби охорони Маневицької виправної колонії.
У 2002р зустрів свою майбутню дружину Оксану. 31 травня 2003 молоді люди побралися. Дружина пригадує, як Сашко радів появі первістка Ромчика, що народився у 24 квітня 2005р. А за три роки з’явився ще й другий синочок – Максимчик. З появою другої дитини витрати родини збільшились, молодий чоловік залишив службу охорони у пошуках кращих заробітків. Працює у різних підприємців різноробочим. Саме тоді, певно, і зрозумів, що таки тяжіє до військової служби.
В 2021 підписує контракт і вступає на військову службу, котру проходить у складі 14 механізованої бригади імені князя Романа Великого з артилерії[1].
Війна застала Сашу на полігоні у м. Рівне, де він разом із побратимами проходив військову службу. Командування від перших днів використало їхній підрозділ для організації опору ворогу. Сім’я знала, що чоловік на передовій, Саша зателефонував і повідомив про це, тільки де сам дислокується підрозділ рідні не знали. Було лише коротке розуміння «на нулі». Телефонував чоловік і тато дуже рідко, розмови були уривчасті і короткі, щоб «не засікли», достовірної інформації рідні не мали – лише здогадки, десь під Києвом… В же після його смерті дружині була видана довідка у якій було прописано «….що в період з 25.02.2022р по 03.10.2022р. брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в районах населених пунктів Київської обл. н. п. Красятичі, н. п. Липівка, Житомирської обл. н. п. Малин, н. п. Пісківка, Миколаївської обл. н. п Новий Буг, н. п. Новоолександрівка, н. п. Первомайськ, Дніпропетровської обл. н. п. Новомосковськ, Харківської обл. н. п. Роздолля, н. п. Петрівське, Донецької обл. н. п. Васюківка, н. п Мазанівка, н. п. Білокузьминівка, н. п. Виїмки, н. п. Соледар, Харківської обл. н. п. Іванівське, н. п. Камяна Яруга, н. п. Купянськ, н. п. Дворічне, н. п. Петропалівка, н. п. Огурцівка…» [2]
Останнє місце перебування Саші с. Огурцівка, Купянського р-н, Харківської обл. Саме звідти родина отримала сумну звістку, що чоловіка, тата, названого сина уже немає. Як саме проходили військові будні Олександра, що відбувалося на фронті рідні не знають, навіть про населені пункти де дислокувалась його бригада вони дізналися з відповідної довідки, після того, як його не стало, хоча не втрачають надії дізнатися більше після закінчення війни. Сини сподіваються поспілкуватися з батьковими побратимами, можливо, ті зможуть розказати більше… Вічна пам’ять герою і безмежна віра в те, що цвіт української нації гине заради щасливого майбутнього дітей.
Матеріали підготували:
Дерлюк Денис Андрійович, учень 11-А класу Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради
Дерлюк І. В., вчитель історії Маневицького ліцею №2
Маневицької селищної ради