Прокопчук Ростислав Ігорович
Ще зовсім недавно українці жили під мирним небом , радісно зустрічали світанки, ростили дітей і не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною . Але, весняного ранку 2014 року наше життя змінилося. Майже кожну українську родину опалило полум’я війни, безжальної, жорстокої. загарбницької. Вісім довгих років на Сході України точилися бойові дії. Тисячі українських воїнів не повернулися додому. Але зима 2022 року змінила все ще кардинальніше. Жорстокий, підлий, підступний рашист напав на Україну і руйнує її й досі.
Український народ став на захист рідного краю. Ця війна для нас священна. Вона змінила не лише українців, а й увесь світ. Солдати добровольчих загонів та регулярної української армії щоденно віддають життя за кожного з нас .
Трагедія родин загиблих воїнів - це трагедія кожного з нас, села чи міста, усієї нашої держави. Жінки, що стали вдовами, загорювальні матері, осиротілі діти, у чиїх очах вічна скорбота, - результат жорстокої війни, яку веде з Україною росія .
Сумно від того, що білими лебедями в небеса відлітають найкращі. Цвіт української землі. Безстрашні, мужні наші Герої, що віддали життя за свободу рідної землі. Вони заслуговують, щоб про них пам’ятали.
Ростислав Прокопчук народився 19 липня 1981року на Івано-Франківщині, але у через три роки сім’я переїхала на батьківщину мами – Волинь у містечко Маневичі де Ростик пішов до дитячого садочка хлопчина з нестримною цікавістю та жагою пізнавав навколишній світ. Свою шкільну дорогу Ростислав розпочав у Маневицькій середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2. У шкільній родині він знайшов багато друзів, адже був доброзичливим та товариським. Професію здобував у Маневицькому ПТУ-28 за спеціальністю «лісник-тракторист». По здобутті освіти працював у місцевому лісгоспі, але так склалося життя, що змушений був їхати за кордон заробляти гроші до сусідніх держав: Польщі та Чехії. Ростислав, повертаючись додому, завжди віз подарунок для мами Валентини.
У березні 2020року підписав контракт на проходження військової служби у 14-й окремий механізований бригаді імені князя Романа Великого. Рік і 3 місяці Прокопчук Ростислав виконував завдання у районі проведення АТО на території Сєверодонецька. Улітку, прийшовши у відпустку, не міг натішитися домашнім затишком. Але час летить, і солдат знову на сторожі батьківщини. Ростислава відрядили на Рівненський загальновійськовий полігон, а звідти з побратимами вирушили на броні захищати серце України – Київ.
Під перший ворожий мінометний гранатометний обстріл 14-а бригада потрапила поблизу Чорнобиля. У результаті вогневого контакту із побратимів Ростислава лишилося четверо, які дві доби самостійно дісталися до своїх. У с. Дмитрівка під Києвом Ростислав нарешті потелефонував до мами і щасливим голосом повідомив, що він уже озброєний і готовий до зустрічі із ворогом, лише одне прохання до неї - виїхати за кордон. Пані Валентина дослухалася до поради сина і поїхала до Польщі, але зв'язок тримала.
7 березня 2022 року розпочався запеклий бій рашистами. Українські захисники мужньо захищали свої рубежі. І в цьому бою Ростислав Прокопчук загинув як Герой, до останньої миті виконуючи свій військовий обов’язок.
Ці бої за Київ мені нагадують далекий 1918, бій під Крутами. Недарма кажуть, що історія повторюється.
Та материнське серце все відчувало. Воно тужило, воно стискалося від незрозумілого болю, воно не вірило у те, що з сином щось лих сталося, бо не привітав із 8 березня, а такого жодного разу не було… Зв'язок із Ростиком обірвався. Пані Валентина повернулася додому на Україну й розпочала розшук сина. Їй повідомили, що Ростислав пропав безвісти. Згорьована ненька зв’язалася із дружинами та мамами побратимів сина, створили групу «7 березня». Поїхали до села Дмитрівка, де зустрілися із очевидцями отцем Борисом та місцевою жителькою пані Марією, які розповіли про могилу вісьмох згорівших українських солдатів. Мама Ростислава зробила ДНК.
Тіло сина привезли до дому 6 липня. Та біда не ходить одна: на ранок перестало битися серце батька.
Поховали Прокопчука Ростислава Ігоровича з усіма військовими почестями на місцевому цвинтарі. Поруч могила батька. Воїн – патріот віддав життя заради величної, святої мети- визволення рідної землі від рашистської орди.
Матеріали підготували:
Мельничук Соломія, учениця 9-А класу Маневицького ліцею № 2,
Маневицької селищної ради, Волинської області
Деркач Оксана Миколаївна, вчителька історії Маневицького ліцею № 2, Маневицької селищної ради, Волинської область